17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 19 Конвенції для забезпечення дотримання державами-учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі – Суд).

З моменту ратифікації Україною Конвенції Судом було направлено Уряду України близько 1130 справ для надання Урядом України зауважень, у 415 з яких було винесено відповідні рішення щодо суті та 171 ухвалу щодо неприйнятності справи. Переважна більшість з них стосувалась скарг заявників за ст.ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд) та 13 (ефективні засоби внутрішнього правового захисту) Конвенції, а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (право власності).

У переважній більшості справ, які стосуються стверджуваних порушень вказаних вище статей, заявники скаржаться на невиконання чи тривале виконання рішень національних судів, винесених на їх користь.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов’язків цивільного характеру. У справі “Горнсбі проти Греції” Суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду¹. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов’язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін. Крім того, невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

З іншого боку, виносячи рішення з констатацією порушення у зв’язку з невиконанням рішень національних судів, винесених на користь заявників, Суд зобов’язує державу виплатити заявникам суми, присуджені їм за цими рішеннями, а також відшкодувати нематеріальну шкоду. Остання полягає у грошовій компенсації за тривалість виконання, що призводить до додаткових збитків Державного бюджету.

Важливим аспектом при визначенні Судом своєї позиції щодо тривалості виконання рішень національних судів є наявність частки державного майна у підприємства боржника. А саме, коли в ролі боржника виступає приватне підприємство і рішення не виконується у зв’язку з нестачею коштів такого підприємства, держава не може бути відповідальною за відсутність у боржника-приватного підприємства коштів на виконання рішення. В ухвалі щодо прийнятності у справі “Агротехсервіс проти України” від 19.10.2004 року Судом було зазначено, що “…боржником є приватне підприємство, а не держава. Тому відповідальність держави у цій справі поширюється лише на дії органів державної влади в процесі виконання рішення суду”. Аналогічні висновки були зроблені Судом в ухвалі щодо прийнятності у справі “Главчева проти України” (заява № 26291/02).

Інша справа, коли боржником є підприємство державної форми власності. Так, Суд зазначив у рішенні в справі “Вараніца проти України”, що стверджувана відсутність коштів у підприємства державної форми власності не може виправдовувати затримку виконання рішення суду².

Нижче ми хотіли б виділити причини тривалого виконання рішень національних судів, які приводять до значних збитків Державного бюджету, про які йшла мова вище.

Серед таких причин необхідно зазначити такі:

• недоліки законодавства;
• непередбачення коштів на відповідні цілі у державному бюджеті;
• неузгодженість дій між державними органами.

Суттєвими прогалинами в національному законодавстві залишаються деякі дискримінаційні по відношенню до осіб, на користь яких виносяться рішення національних судів, положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Слід зауважити, що у справі “Півень проти України” Суд констатував порушення ст. 6 Конвенції та зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання³. Суд дійшов висновку щодо відсутності в законодавстві України нормативної бази щодо завдань, покладених на органи виконавчої влади, та констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції⁴.

Так, Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" закріплює заборону на реалізацію основних фондів виробничого призначення державних підприємств та підприємств, де частка держави складає не менше 25%. Ця заборона у багатьох випадках фактично унеможливлює виконання рішень судів про стягнення боргів. Крім цього, вказаний закон фактично є дискримінаційним по відношенню до кредиторів.

Крім того, протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, який діє протягом всієї процедури банкрутства, забороняється проводити стягнення за виконавчими та іншими документами. При цьому а практиці процедура банкрутства може розтягуватись до 7 років.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" значно впливає на тривалість виконання рішень судів, оскільки проведення ліквідаційної процедури або процедури санації може невиправдано затягувати виконання судових рішень про стягнення боргів з цих підприємств. При цьому державна виконавча служба практично позбавлена можливості виконати рішення суду, оскільки після порушення провадження в справі про банкрутство забезпечити виконання рішення суду поза межами процедури банкрутства практично неможливо.

З огляду на постійне збільшення кількості справ щодо України, що стосуються невиконання рішень національних судів, виникає потреба у вдосконаленні законодавства України для посилення засобів юридичного захисту, якими можуть скористатись громадяни України при невиконанні рішень, винесних на їх користь, в розумний строк. Зрозуміло, що для поліпшення ситуації навколо виконання рішень національних судів, що ми маємо на сьогоднішній день, необхідно внести відповідні зміни до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та скасувати мораторій на примусову реалізацію майна. Крім того, такі зміни дозволять уникнути значних витрат, які несе держава через виплату з державного бюджету сум справедливої сатисфакції та судових витрат за рішеннями Суду у разі констатації порушень.

У рішенні в справі “Шмалько проти України” Суд констатував, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про виплату боргу⁵. Отже, невиконання рішення не може бути виправданим внаслідок відсутності бюджетних видатків.

Неузгодженість дій між державними органами при виконанні рішень національних судів полягає у відсутності взаємної координації дій державними органами. Так, у справі “Нефедов проти України” заявник був вимушений подавати свій виконавчий лист до різних органів влади: відділу державної виконавчої служби Калінінського управління юстиції м. Донецька, відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції, відділу державної виконавчої служби районного суду м. Києва та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України⁶.

З метою підвищення ефективності діяльності державної виконавчої служби з виконання рішень судів та вдосконалення процедури їх примусового виконання Президентом України було видано Указ № 587/2006 від 27.06.2006 року, яким було передбачено створення Національного плану дій із забезпечення належного виконання рішень судів (далі – План). За Планом було передбачено розроблення та подачу в установленому порядку низки законопроектів.

Серед них внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження", яким передбачено: скасування інституту добровільного виконання боржником рішення про стягнення коштів або скорочення строку для такого виконання рішення; обов’язок боржника утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання судових рішень; конкретизацію дискреційних повноважень державних виконавців; спрощення процедури примусового виконання судових рішень; посилення правового і соціального захисту, забезпечення безпеки державних виконавців і членів їх сімей; внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за умисне невиконання або перешкоджання виконанню судового рішення, що набрало законної сили.

Крім того, Планом передбачено: подання в установленому порядку пропозицій щодо запровадження механізму застави на рухоме і нерухоме майно боржника за судовим рішенням про стягнення грошових коштів; розроблення за участю Національного банку України проекту закону щодо включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей зокрема про відкриті виконавчі провадження щодо юридичних та фізичних осіб-боржників тощо.

Планом передбачено розроблення та подання в установленому порядку проектів законів про внесення змін до законодавчих актів з питань банкрутства, про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".

Також важливим моментом у Плані є передбачення на відповідний рік коштів на відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним особам органами державної влади, у випадках, коли стягнення здійснюється з Державного бюджету України.

Таким чином, з метою запобігання констатації Судом порушень прав та основоположних свобод людини, необхідно привести чинне законодавство у відповідність до положень Конвенції та протоколів до неї, вирішити питання щодо передбачення державою коштів на погашення заборгованості державних підприємств, а також випрацювати ефективні механізми виконання рішень судів, де боржником є держава або підпорядковані їй суб’єкти.

Провідний спеціалист відділу
представництва держави в
цивільних справах Секретаріату
Урядового уповноваженого у справах
Європейського суду з прав людини
Рожок В’ячеслав Олександрович

¹ - див. справа “Горнсбі проти Греції”, рішення від 19.03.1997 року, п. 40.

² - див. справа “Вараніца проти України”, рішення від 05.04.2005 року, п. 30.

³ - див. справа “Півень проти України”, рішення від 29.06.2004 року, п.40.

⁴ - див. справа “Півень проти України”, рішення від 29.06.2004 року, п. 17.

⁵ - див. справа “Шмалько против України”, рішення від 20.07.2004 року, п.44.

⁶ - див. справа “Нефедов проти України”, рішення від 20.12.2007 року, п.22.