ВИСНОВОК ґендерно-правової експертизи СІМЕЙНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ, прийнятого Верховною Радою України 10 січня 2002 року за № 2947-III

1. Перелік міжнародних нормативно-правових актів, використаних під час експертизи

При проведенні ґендерно-правової експертизи Сімейного кодексу України були використані: Загальна декларація прав людини, 1948 року; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, 1966 року; Статут Організації Об’єднаних Націй, 1945 року; Декларація про ліквідацію дискримінації у відношенні жінок, 1967 року; Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами, 1949 року; Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, 1979 року; Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року та Протоколи до неї; Пекінська декларація, 1995 року; Конвенція Міжнародної організації праці № 103 про охорону материнства, 1952 року; Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, 1999 року; Конвенція про громадянство одруженої жінки, 1957 року; Конвенція Міжнародної організації праці про охорону материнства, 1952 року.

2. Загальна характеристика проаналізованого нормативно-правового акта на предмет дискримінації за ознакою статі

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Аналіз положень Сімейного кодексу України дає підстави стверджувати, що в переважній своїй більшості його норми мають явно виражене ґендерне наповнення, тобто він є ґендерно-чутливим за змістом.

При цьому, в основному, такі норми є ґендерно-збалансованими, тобто такими, що не містять підстав для дискримінації жінок та чоловіків, у всіх сферах правовідносин, що охоплюються Сімейним кодексом України, і відповідають елементам ґендерної рівності.

Вказана тенденція прослідковується, починаючи із статті 1 Сімейного кодексу, якою передбачено побудову сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, а також взаємодопомоги і підтримки.

Рівність прав і обов’язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї закріплена статтею 7 цього Кодексу.

Слід відмітити, також положення статті 35 вказаного Кодексу, якими закріплюється право наречених на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. Так, наречені мають можливість за власним вибором обрати спільним прізвищем подружжя як прізвище одного з них, так і надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Одним з показників ґендерної рівності, зокрема у шлюбних відносинах, є добровільність шлюбу, передбачена статтею 24 Сімейного кодексу України, згідно з якою шлюб, перш за все, має ґрунтуватися на вільній згоді жінки та чоловіка. При цьому, добровільність як засада шлюбу спостерігається, починаючи із закріплення права осіб на укладення шлюбу, перебування у ньому і закінчуючи правом на його вільне розірвання та припинення шлюбних відносин за бажанням будь-кого із подружжя.

Винятки із загального правила щодо добровільності розірвання шлюбу становлять, зокрема, випадки, коли йдеться про розірвання шлюбу під час вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Проте, навіть за таких умов заборона щодо розірвання шлюбу знову ж таки поширюється як на чоловіка, так і на дружину (стаття 110 Сімейного кодексу України).

Хотілося б звернути увагу і на збалансовану ґендерну складову норм, які стосуються особистих немайнових прав та обов’язків подружжя, серед яких право дружини та чоловіка на материнство та батьківство відповідно (статті 49, 50 Сімейного кодексу України), рівні права чоловіка і дружини на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань, на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (статті 51 та 52 вказаного Кодексу).

Що стосується майнової сфери відносин подружжя, то норми, які містить Сімейний кодекс України, також надають рівні можливості для жінки і чоловіка у цій сфері.

Так, положеннями вказаного Кодексу встановлюється, зокрема, загальне правило щодо належності дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності майна, набутого подружжям за час шлюбу (стаття 60). При цьому, це правило застосовується незалежно від того, що один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Крім того, Сімейний кодекс України встановлює додаткові гарантії рівності прав та можливостей дружини та чоловіка, які полягають, зокрема, у праві одного із подружжя на звернення до суду з вимогою про визнання недійсним договору, предметом якого є об’єкт спільного майна подружжя, укладеного без його згоди другим з подружжя, якщо такий договір виходить за межі дрібного побутового (стаття 65).

Рівні можливості обох членів подружжя встановлені і положеннями Сімейного кодексу, відповідно до яких здійснюється поділ їх спільного майна (статті 69-71).

Особливо хотілося б зазначити про ґендерну збалансованість тих норм Сімейного кодексу України, які стосуються материнства та батьківства.

По-перше, ці норми побудовані за принципом охорони батьківства нарівні з материнством.

Статтею 5 Сімейного кодексу України закріплюється обов’язок держави по охороні як материнства, так і батьківства. При цьому, держава має створювати людині умови для материнства та батьківства, забезпечувати охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочувати і підтримувати материнство та батьківство.

Також, аналогічно статті 84 Сімейного кодексу України, у якій мова йде, зокрема, про право дружини на утримання у разі проживання з нею дитини, стаття 86 цього Кодексу закріплює таке ж право і за чоловіком, якщо дитина проживає з ним.

Дана тенденція зберігається і при визначенні походження дитини (глава 12 Сімейного кодексу України).

Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя (стаття 122 цього Кодексу). Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається, зокрема за заявою матері та батька дитини (стаття 125 Сімейного кодексу України). Крім того, за певних умов у судовому порядку можливе встановлення як факту батьківства, у разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини (стаття 130 зазначеного Кодексу), так і факту материнства у разі смерті жінки, яка вважала себе матір’ю дитини (стаття 135 Сімейного кодексу України).

По-друге, хотілося б відмітити про рівність та спільність дій як матері, так і батька щодо дитини.

Так, батьки користуються рівними правами у вирішенні питань щодо немайнових прав дитини таких, як визначення її прізвища та імені, (статті 145 та 146 Сімейного кодексу України), місця проживання дитини (стаття 160 ). Що стосується майнових прав дітей та батьків, то, зокрема як передбачено статтею 177 Сімейного кодексу, батьками спільно вирішуються питання про управління майном дитини.

При цьому слід зазначити, що рівність та спільність дій матері та батька щодо дитини закріплюється Сімейним кодексом України не лише у тому випадку, коли мова йде про їх права, а і тоді, коли йдеться про відповідні обов’язки.

Так, стаття 180 вказаного Кодексу закріплює за батьками обов’язок утримувати дитину, а стаття 181 - передбачає способи виконання такого обов’язку, який знову ж таки має в першу чергу базуватися на домовленості між батьками. Обов’язок щодо утримання повнолітніх дітей встановлений статтями 198 та 199 Сімейного кодексу України.

Слід відмітити, що Сімейний кодекс України також містить норми, які є ґендерно-нейтральними за змістом.

При цьому, такі норми є ґендерно-симетричними за наслідками, тобто такими, що не містять прямих посилань на стать, проте однаково впливають на представників різних статей.

Зокрема, однією із таких норм можна вважати статтю 30 Сімейного кодексу України, якою закріплюється обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. У даному випадку мова не йде про виокремлення когось із наречених – водночас, із змісту статті зрозуміло, що її норми поширюються на представників обох статей.

Аналогічна за ґендерним змістом і стаття 31 цього Кодексу, положеннями якої встановлені зобов’язання наречених у разі відмови від вступу в шлюб. Вказана стаття оперує таким терміном як особи, не конкретизуючи його, проте з аналізу її положень випливає, що передбачені нею зобов’язання також покладаються як на чоловіка, так і на жінку, які перебувають у правовому статусі наречених.

До ґендерно-нейтральних можна віднести і статтю 39 Сімейного кодексу України, якою визначаються умови, за наявності яких шлюб є недійсним; і статті 45 та 46, у яких йдеться про правові наслідки для осіб, у разі недійсності шлюбу, в тому числі і про особливі правові наслідки; і статті 76, 79, 80, 82, 83, де закріплюється право осіб на утримання після розірвання шлюбу, спосіб та строки такого утримання, а також передбачені підстави для його припинення; і статті 104, 108, 118, які містять підстави для припинення шлюбу, його розірвання та поновлення; і статті 211 та 212, положеннями яких встановлюються вимоги до особи усиновлювача; і статті 244, 2562, 2566, у яких йдеться про особу опікуна, піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів.

Хотілося б відмітити норми, спрямовані на захист вагітних жінок. Такі норми містяться, зокрема, у статтях 49 та 84 Сімейного кодексу України, якими встановлено необхідність створення вагітній дружині у сім’ї умов для збереження її здоров’я та народження здорової дитини, а також закріплено право дружини на утримання під час вагітності.

Текстуальний аналіз норм Сімейного кодексу України доводить, що вони вцілому не містять дискримінаційних норм за ознакою статі.

Виключення становлять положення частини першої статті 22 та частини другої статті 143 Кодексу, які є ґендерно-дисбалансованими на користь певної статі з огляду на обґрунтування, викладені у пункті 3 Висновку.

3. Обґрунтування необхідності внесення змін до акта законодавства

Положення частини першої статті 22 та частини другої статті 143 Сімейного кодексу України є ґендерно-дисбалансованими, що обґрунтовується наступним.

Відповідно до частини першої статті 22 Сімейного кодексу України шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.

Вказане кореспондується, зокрема із статтею 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо шлюбного віку, якою встановлено традиційну концепцію шлюбу, засновану на біологічних критеріях.

Проте, хоча Європейський суд з прав людини і не встановлює конкретний вік, досягнувши якого чоловік та жінка мають право вступати у шлюб і створювати сім’ю, однак з огляду на заборону дискримінації, передбачену статтею 1 Протоколу № 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, користування правами має бути забезпечене без будь-якої дискримінації за ознакою статі або за іншою ознакою, в тому числі за віком.

Разом з тим, оскільки встановлення різного шлюбного віку для чоловіків та жінок обумовлене перш за все специфікою жіночого та чоловічого організму, їх фізичними, психічними та фізіологічними особливостями, вважаємо, що частину першу статті 22 Сімейного кодексу України, можна визнати такою, що має позитивну дискримінацію.

Частиною другою статті 143 Сімейного кодексу встановлено, що мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язана забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Ця норма не узгоджується з основними напрямами державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, визначеними у Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Зокрема, згідно з абзацом сьомим частини першої статті 3 цього Закону державна політика у вказаній вище сфері спрямована на забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам у сфері формування відповідального материнства і батьківства.

Відповідно до статті 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї.

Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.

Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

Згідно із статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Крім того, виникнення саме у матері обов’язку забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я прямо пов’язане з фактом її перебування у шлюбі, що в свою чергу ставить в залежність від шлюбу і об’єм відповідальності батька.

Проте, відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Таким чином положення частини другої статті 143 Сімейного кодексу України на нашу думку, фактично суперечать як принципу рівності прав жінки та чоловіка, так і діючому на сьогодні законодавству.

У зв’язку з цим, вважаємо, що частина друга статті 143 Сімейного кодексу України потребує внесення змін в частині закріплення на законодавчому рівні права (обов’язку) чоловіка, який не перебуває у шлюбі із жінкою, яка народила дитину, забрати таку дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я у тому разі, якщо його батьківство встановлено, а також за умови, якщо ці дії не вчинені матір’ю дитини.

4. Назва структурного підрозділу Міністерства юстиції, що проводив експертизу

Ґендерно-правову експертизу Сімейного кодексу України проведено у Департаменті цивільного законодавства та підприємництва.

Заступник МіністраЛ.В. Єфіменко

На попередню сторінку