Державне підприємство – суб’єкт підприємницької діяльності, який створюється державою в особі уповноважених органів виконавчої влади. Права підприємств щодо розпорядження закріпленим за ним майном визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні". Так, підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності.

Відповідно до пункту 3 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства.

Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" державним підприємствам заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям та установам, а також громадянам.

Підприємство не має права укладати перелічені у пунктах 5 і 6 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" угоди щодо закріпленого за ним державного майна ще й тоді, коли відповідне обмеження цього права прямо передбачене його статутом (пункт 2 Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України від 02.04.94р. № 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності").

Загальною для всіх державних підприємств є норма статті 10 цього Закону ( в редакції Закону України від 07.07.92р. № 2554-12 "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України), згідно з якою відчуження від держави засобів виробництва , що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Зазначене обмеження не поширюється на передачу за плату засобів виробництва одним державним підприємством іншому державному підприємству, тобто коли ці засоби залишаються у державній власності.

У зв’язку з цим Фондом державного майна України було прийнято Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, затверджене наказом від 2 грудня 1992 року № 530 (далі – Положення 1992 року).

Згодом набуло чинності Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна від 7 серпня 1995 року №1020 (далі – Положення 1995 року).

На даний час діє Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30 липня 1999 року №1477, (далі-Положення 1999 року).

Відповідно до преамбули Положення 1999 року визначає порядок відчуження майна шляхом продажу державного майна, закріпленого за державними підприємствами; державного майна, наданого в оренду; державного майна підприємств, які перебувають у процесі приватизації; державного майна тих суб\’єктів підприємницької діяльності, щодо яких, відповідно до їхнього Статуту, поширюються норми чинного законодавства України, встановлені для державних підприємств; державного майна, що перебуває на балансі суб\’єктів підприємницької діяльності недержавної форми власності.

Відчуженням майна згідно з пунктом 1 вказаного Положення є передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб’єктів підприємницької діяльності, іншим юридичним чи фізичним особам шляхом його продажу за грошові кошти.

У преамбулі Положення 1992 року поняття відчуження від держави засобів виробництва визначалося як продаж, списання, безоплатна передача, обмін, дарування тощо, а Положення 1995 року дало поняття відчуження від держави засобів виробництва як продаж, списання, передача з балансу на баланс, обмін тощо.

Поняття "відчуження" у юридичній літературі розглядається як передача майна у власність іншій особі; один із способів здійснення власником повноважень розпорядження. Розрізняють відчуження майна платне (купівля-продаж, міна) і безоплатне (дарування).

Отже, Положення 1999 року регулює лише платне відчуження майна державними підприємствами – купівлю-продаж. Але, на мій погляд, у Положенні, окрім продажу, доцільно також передбачити можливість відчуження державними підприємствами засобів виробництва шляхом укладення договорів міни.

Стаття 10 Закону України "Про підприємства в Україні" встановлює обмеження щодо відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством.

В економічній літературі дається наступне визначення засобів виробництва.

Засоби виробництва - це сукупність засобів і предметів праці, які використовуються людьми в процесі виробництва матеріальних благ. Засоби праці - предмети або знаряддя, які людина ставить між собою і предметом праці. Це інструменти, механізми, машини, двигуни, апарати, різні пристрої. До предметів праці належать природні ресурси і предмети, до яких уже була застосована праця і які внаслідок цього стали певною сировиною (метал, кокс, бавовник, пряжа).

Положення 1999року, виходячи з його назви, регулює порядок відчуження основних засобів. Поняття основних засобів використовується у бухгалтерському обліку. Відповідно до пункту 5 Положення (стандарт) бухгалтерського обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 27 квітня 2000 року № 92 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 травня 2000р. № 288/4509), основними засобами є земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвентар (меблі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження, інші основні засоби.

У преамбулі цього Положення йдеться про порядок відчуження майна.

У теорії цивільного права термін "майно" застосовується неоднозначно. По-перше, під "майном" розуміють річ чи конкретну сукупність речей. По-друге, під цим терміном розуміють сукупність прав, які належать конкретній особі (стаття 10 ЦК України). По-третє, термін "майно" визначається як сукупність майнових прав та обов’язків. У цьому значенні вживають поняття "спадкове майно".

Відповідно до пункту 1 Положення 1999 року майно – це матеріальні цінності, які, відповідно до чинного законодавства, віднесені до основних засобів (фондів). Тобто, воно терміном "майно" охоплює лише основні засоби, які є предметом відчуження згідно з цим Положенням.

Поняття основних засобів було визначено вище. А під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що використовуються у господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом (стаття 8.2.1. Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств").

У пунктах 1 і 2 Положення 1995 року вказувалось, що його дія поширюється на окремі інвентарні об’єкти (групу інвентарних об’єктів), які є засобами виробництва і віднесені до основних фондів і не поширюється на цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи та незавершене капітальне будівництво, відчуження яких відбувається шляхом приватизації. На мою думку, Положення 1995 року більш вдало вирішувало питання предмета відчуження, оскільки він відповідав вимогам статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні", згідно з якою – це засоби виробництва.

Таким чином, Положення 1999 року розширює предмет відчуження порівняно з пунктом 3 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні", оскільки поняття "основні засоби" ширше, ніж "засоби виробництва". Щоб запобігти неоднозначному розумінню предмета відчуження, на мою думку, у Положенні необхідно дати змістовне визначення майна, яке підлягає відчуженню, а саме, засобів виробництва.

Пунктом 6 Положення 1995 року було передбачено також межовий рівень вартості засобів виробництва, в залежності від якого майно відчужувалося або з дозволу міністерств та відомств, або з дозволу Фонду державного майна України (регіональних відділень), але за умови обов’язкового погодження з відповідним міністерством (відомством). Так, з дозволу міністерств та відомств відчужувалися основні фонди, вартістю до суми, еквівалентної 100 розмірам установленого чинним законодавством неоподаткованого мінімуму доходів на місяць, діючого на момент продажу; а з дозволу Фонду державного майна України (регіональних відділень) - основні фонди, вартістю понад суму, еквівалентну 100 розмірам установленого чинним законодавством неоподаткованого мінімуму доходів на місяць, діючого на момент продажу.

Тоді як чинне Положення не передбачає такої вартісної межі. А саме, відповідно до пункту 4 Положення відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном , за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим (далі – ФДМ).

Але чи є необхідність погоджувати з ФДМ відчуження майна державного підприємства, яке має незначну вартість? Вважаю, що немає.

На мій погляд, доцільно встановити вимоги щодо вартісної межі засобів виробництва, на відчуження яких потрібне погодження ФДМ, у вигляді певного відсотка, який становлять засоби виробництва державного підприємства, що підлягають відчуженню, від загальної вартості майна, яке знаходиться на балансі підприємства.

Відповідно до пункту 11 Положення 1999 року відчуження державного майна шляхом його продажу здійснюється виключно на конкурентних засадах – через біржі, на аукціоні, за конкурсом.

Виникає питання, наскільки правомірним є відчуження засобів виробництва через біржі, оскільки предметом біржової угоди є так званий біржовий товар. Згідно з пунктом "а" статті 15 Закону України "Про товарну біржу" біржова угода може бути укладена на купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, які допущені для обігу на товарній біржі. Чинне законодавство України не містить ні визначення поняття "біржовий товар", ні обмежень щодо переліку товарів, які не можуть бути біржовими. Та на класичних товарних біржах до товарів, допущених до купівлі-продажу (біржових товарів) належать, зокрема, зерно, м’ясо і жива худоба, птиця, нафта і нафтопродукти, цукор, кава і какао –боби, бавовна, кольорові та благородні метали.

Тому, навряд чи засоби виробництва можуть бути біржовим товаром.

Продаж державного майна на аукціоні, за конкурсом регулюється Положенням про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України 22 вересня 2000 року № 1976 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2000р. за № 692/4913).

Відповідно до пункту 1 цього Положення продаж основних засобів на аукціоні – спосіб продажу майна, за яким його власником стає покупець, що запропонував за нього найвищу ціну. Продаж основних засобів за конкурсом – спосіб продажу майна, за яким його власником стає покупець, що запропонував за нього найвищу ціну за письмовим поданням і взяв зобов’язання виконати всі фіксовані умови конкурсу.

Положення також регламентує порядок підготовки до проведення аукціону, конкурсу; умови участі покупців в аукціоні, конкурсі; порядок їх проведення, а також вступ у права власності та порядок розрахунків за придбане майно.

У статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" зазначається, що кошти, одержані в результаті відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, направляються виключно на інвестиції. Проте, норма Закону сформульована не досить чітко, оскільки не розкриває поняття інвестицій.

Згідно із Законом України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об\’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Тобто має бути об\’єкт інвестування, куди направляються кошти, отримані внаслідок відчуження державного майна. Якщо проаналізувати вищезазначену норму статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні", то не зрозуміло, чи кошти мають бути направлені на інвестиції самого державного підприємства, майно якого відчужувалось, чи це можуть бути будь-які інші об’єкти інвестування (наприклад, будівництво житла для працівників підприємства). Тобто, ця норма потребує уточнення в частині визначення об’єкта інвестицій.

Щоб запобігти правопорушенням, очевидно, було закріплено норму пункту 28, відповідно до якої керівники підприємств несуть відповідальність згідно з чинним законодавством за цільове використання коштів, отриманих від реалізації майна, та за достовірність інформації, наданої органам управління майном та ФДМ. Але ця норма носить декларативний характер, оскільки чинним законодавством не передбачено відповідальності за такі правопорушення.

Таким чином, запропоновані у цій статті шляхи вдосконалення чинного законодавства, яке регулює відчуження майна державними підприємствами, на мою думку, не тільки усувають деякі розбіжності у правовому регулюванні цих відносин, але і сприятимуть вдосконаленню порядку відчуження майна державного підприємства.