| КУЗНЕЦОВ проти України |
РІШЕННЯ КОМІСІЇ
ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
заяви № 39042/97
Михайла Сергійовича КУЗНЕЦОВА
проти України
Європейська комісія з прав людини, провівши закрите засідання 30 жовтня 1998 року в такому складі:
п. С. Трешель, голова
п. Дж.-С. Геус
п. М. П. Пеллонпя
п. Е. Бузуттіл
п. Г. Йорундссон
п. А. С. Гьозюб’ююк
п. А. Вейтцель
п. Дж.-К. Сойєр
п. Х. Данеліус
пані Г. Х. Тюн
п. Ф. Мартінез
п. К. Л. Розакіс
пані Дж. Лідді
п. Л. Лукайдес
п. М. А. Новицький
п. І. Кабраль Баррето
п. Б. Конфорті
п. І. Бекес
п. Д. Шваби
п. Г. Ресс
п. А. Перенич
п. К. Бірсан
п. П. Лоренцен
п. Е. Бієліунас
п. Е. А. Алкема
п. М. Віла Аміго
пані М. Хіон
п. Р. Ніколіні
п. А. Арабаджиєв
п. М. де Сальвія, Секретар Комісії,
беручи до уваги статтю 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод,
беручи до уваги скаргу Михайла Сергійовича Кузнецова проти України, подану 25 листопада 1997 та зареєстровану 18 грудня 1997 року за № 39042/97,
беручи до уваги:
- доповіді, передбачені правилом 47 Правил процедури Комісії;
- - зауваження Уряду-відповідача, подані 26 березня 1998 року, та зауваження заявника, подані у відповідь 28 травня 1998 року;
після наради постановляє:
ФАКТИ
Заявник - громадянин України, 1976 року народження, нині перебуває в увязненні на Україні. Його інтереси в Комісії представляє мати - пані Марія Кузнецова.
Факти цієї справи, наведені сторонами, можна викласти таким чином.
12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд засудив заявника до смертної кари за вбивство чотирьох осіб.
22 лютого 1996 року Верховний Суд залишив рішення суду першої інстанції без зміни. Адміністрація слідчого ізолятора управління Міністерства внутрішніх справ Івано-Франківської області перевела заявника до однієї з камер для осіб, що очікують виконання смертного вироку. За словами заявника, його було позбавлено всіх прав.
ОСКАРЖЕННЯ
Заявник скаржиться, що кримінальне провадження було несправедливим, обвинувачення проти нього було сфабриковане і що його примусили визнати себе винним. Він також стверджує, що органи державної влади не відреагували належним чином на його клопотання про повторний розгляд кримінальної справи. Крім того, він скаржиться на умови, в яких його тримають у камері смертників. Він заявляє, що його право на побачення з матірю обмежено і що до вересня 1997 року йому забороняли відправляти їй та отримувати від неї листи, не дозволяли дивитися телевізор або мати будь-який звязок із зовнішнім світом, а також заборонили зустрічатися зі священиком. Він посилається на статті 1, 3 та пункти 1 (а), 1 (с) і 2 статті 5, пункти 1, 2, 3 (а), 3 (b) і 3 (d) статті 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 6.
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМ1СIЇ
Заяву було подано 25 листопада 1997 року і зареєстровано 18 грудня 1997 року.
23 січня 1998 року Комісія вирішила передати заяву для ознайомлення Уряду-відповідачу.
26 березня 1998 року Уряд подав свої письмові зауваження. Заявник дав відповідь 28 травня 1998 року.
ЗАКОНОДАВСТВО
1. Заявник, посилаючись на статті 1, 3 та пункти 1 (а), 1 (с) і 2 статті 5, пункти 1, 2, 3 (а), 3 (b) і 3 (d) статті 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 6, скаржиться, що кримінальне провадження було несправедливим, обвинувачення проти нього було сфальсифіковано і що його примусили визнати себе винним. Він також скаржиться, що органи державної влади не відреагували належним чином на його клопотання про повторний розгляд кримінальної справи.
Комісія зазначає, що скарги заявника щодо кримінального провадження стосуються періоду до 11 вересня 1997 року - дати набуття чинності Конвенцією для України. Проте щодо кожної Договірної Сторони Конвенція застосовується лише до тих фактів, які мали місце після набрання нею чинності для цієї сторони. Щодо скарги заявника про те, що державні органи не відреагували належним чином на його клопотання про повторний розгляд кримінальної справи, Комісія нагадує, що це право, як таке, не гарантоване Конвенцією. Крім того, пункт 1 статті 6 Конвенції не застосовується як гарантія повторного провадження в кримінальній справі, якщо особа, яка подає клопотання про перегляд її справи - за умови остаточності судового вироку, - не є "обвинуваченою у вчиненні кримінального правопорушення" в сенсі статті 6 (див. № 19255/92 та 21655/93, Ріш. від 16.5.95, D.R. 81, с. 5 ). Крім того, Комісія нагадує, що Україна не ратифікувала Протоколу № 6.
3 цього випливає, що ця частина заяви виходить за межі компетенції Комісії ratione temporis та ratione materiae, а отже є несумісною з положеннями Конвенції у сенсі пункту 2 статті 27.
2. Заявник також скаржиться на умови тримання його в камері смертників. Він стверджує, що його право на побачення з матірю обмежено і що до вересня 1997 року йому забороняли відправляти їй та отримувати від неї листи, не дозволяли дивитися телевізор або мати будь-який звязок із зовнішнім світом, а також заборонили зустрічатися зі священиком. Він посилається на статтю 1 та по суті на статті 3, 8 і 9 Конвенції.
Уряд відповідач стверджує, що правовий статус осіб, засуджених до смертної кари, та правила поводження з ними викладені в Законі "Про попереднє увязнення" від 30 червня 1993 року та в Кримінально-процесуальному кодексі. Згідно зі статтею 8 Закону "Про попереднє увязнення" засуджених до смертної кари тримають ізольовано від усіх інших осіб, які перебувають під вартою. Камера, до якої було переведено заявника після оголошення йому вироку, відповідає матеріально-побутовим умовам тримання засуджених осіб, а також санітарно-гігієнічним нормам: площа камери становить 9 м2, або 27,7 м3, у камері є радіо, ліжко, стіл, достатнє природне та електричне освітлення, система опалення, водопостачання і туалет, як передбачено статтею 11 Закону "Про попереднє увязнення".
Уряд наголошує, що заявника забезпечено триразовим харчуванням, індивідуальним спальним місцем, одягом і взуттям встановленого зразка, а також іншими видами матеріально-побутового забезпечення.
Уряд також стверджує, що медичне обслуговування, а також лікувально-профілактичні і протиепідемічні заходи щодо осіб, засуджених до смертної кари, організовуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоровя.
Згідно зі статтею 12 Закону "Про попереднє увязнення" до виконання вироку особа, засуджена до смертної кари, має право на побачення з родичами та іншими особами, як правило, не більше ніж один раз на місяць і тільки з письмового дозволу суду, у провадженні якого перебуває справа. Тривалість побачення обмежено до двох годин. Побачення із захисниками і адвокатами на прохання засудженої особи чи її родичів після розгляду справи судом касаційної інстанції може надаватися начальником Головного управління Міністерства внутрішніх справ, начальником обласного управління Міністерства внутрішніх справ або його заступником, у віданні якого перебуває слідчий ізолятор. Згідно зі статтею 12 Закону "Про попереднє увязнення" тривалість і кількість побачень із захисником та адвокатами не обмежуються.
Уряд зазначає, що після того, як було винесено рішення суду першої інстанції, 14 грудня 1995 року і 4 січня 1996 року батьки заявника, а 18 грудня 1995 року і 17 січня 1996 року його адвокат дістали дозвіл на побачення. Мати бачилася із заявником 14 грудня 1995 року та 4 січня 1996 року. Захисник заявника бачився з ним 18 грудня 1995 року і 18 січня 1996 року.
За твердженням Уряду, у період з 22 лютого 1996 року по 29 грудня 1997 року батьки заявника зверталися з клопотанням про дозвіл на побачення із заявником у слідчому ізоляторі Івано-Франківського обласного управління Міністерства внутрішніх справ 29 лютого, 15 березня, 4 квітня, 5 і 31 травня, 23 вересня, 18 листопада, 19 грудня 1996 року, а також 3 і 6 червня, 24 вересня 1997 року та 4 січня 1998 року. Їм було надано дозвіл на побачення 29 лютого, 19 березня, 9 квітня, 7 травня, 7 червня, 23 вересня та 4 грудня 1996 року, а також 4 березня, 4 червня, 4 вересня, 4 грудня 1997 року та 4 березня 1998 року. Крім того, двоє адвокатів заявника зверталися з клопотанням про побачення 12 березня, 11 квітня, 23 вересня, 2 і 18 грудня 1996 року. Перше клопотання було задоволене 15 березня 1996 року, а решта клопотань - 29 квітня, 23 вересня, 2 і 20 грудня 1996 року.
Уряд також стверджує, що особам, засудженим до смертної кари, дозволяється надсилати листи в необмеженій кількості. Упродовж 1995-1998 років заявник надіслав 24 листи, включаючи 16 листів, які стосуються кримінальної справи, та 8 листів -до своїх родичів, 6 жовтня 1997 року заявник уперше порушив питання про відправлення листа до батьків перед адміністрацією слідчого ізолятора Івано-Франківського обласного управління Міністерства внутрішніх справ (листа було надіслано на адресу проживання батьків). Відтоді заявник надсилав листи до своїх батьків 3 і 19 листопада, 9 і 31 грудня 1997 року, а також 19 і 29 січня та 16 лютого 1998 року. Заявник отримав листи від своїх батьків 24 вересня, 8 і 24 жовтня, 24 листопада, 25 грудня 1997 року, а також 14 і 28 січня, 5 і 10 лютого 1998 року.
Уряд додає, що Генеральний прокурор провів ретельне розслідування з питань, порушених у скаргах заявника, та з питань, які викликали занепокоєння батьків, а саме - щодо застосування протиправних методів ведення слідства, включаючи застосування катувань, жорстокого та нелюдського поводження. Ці скарги були недоведеними і визнані необгрунтованими. Скарги заявника та його матері були фактично отримані 18 квітня, 19 і 29 липня та 26 серпня 1996 року, 31 січня, 5 лютого, 15, 19 та 21 березня, 14 і 16 травня, 10 червня, 16 липня 1997 року. Відповіді на них були підготовлені 22 квітня, 24 липня, 26 серпня, 16 вересня 1996 року, а також 4 і 7 лютого, 31 березня, 19 і 20 травня, 23 червня і 23 липня 1997 року, 19 травня 1997 року було припинено листування та розгляд скарг заявника згідно зі статтею 12 Закону "Про попереднє увязнення".
Уряд стверджує, що права заявника за статтями 3 і 8 Конвенції не були порушені, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні засоби судового захисту, передбачені статтею 13 Конвенції, і що він не використав усіх національних засобів захисту від незаконних, на його думку, рішень та заходів органів державної влади.
Заявник заперечує зауваження Уряду. Він стверджує, що до нього застосовується не Закон "Про попереднє увязнення", а певна "Інструкція", що є таємною. Згідно з цією "Інструкцією" заявника не виводили на прогулянку більше двох з половиною років. Він також стверджує, що його мати має право бачитися з ним тільки один раз на місяць. Їй відмовляли у побаченні із заявником, а з липня 1996 року кількість побачень було скорочено до одного на три місяці.
Заявник заперечує твердження Уряду про те, що священики не зверталися з клопотанням про дозвіл на побачення із заявником для сповіді. Після клопотання греко-католицького священика Івано-Франківської єпархії священики дійсно зверталися до керівництва слідчого ізолятора з цього приводу.
На думку заявника, твердження Уряду про те, що заявник листувався зі своєю матірю та родичами, взагалі не відповідає дійсності. 3 вересня 1997 року йому та його матері було фактично заборонено листування.
Виходячи із зроблених сторонами заяв, Комісія вважає, що ця частина справи містить складні і важливі питання права та факти за Конвенцією і вирішення цих питань залежить від розгляду суті заяви загалом. Отже, Комісія дійшла висновку, що ця частина заяви не є явно необгрунтованою в контексті пункту 2 статті 27 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання її неприйнятною не встановлено.
на цих підставах Комісія одностайно:
оголошує неприйнятними скарги заявника щодо кримінального провадження;
оголошує прийнятною іншу частину заяви, не розглядаючи справу по суті.
М. де САЛЬВІЯ, Секретар Комісії
С. ТРЕШЕЛЬ, Голова Комісії
| На попередню сторінку |
