Лисик Володимир Михайлович
кандидат юридичних наук,
асистент кафедри міжнародного права Львівський національний університет імені Івана Франка

ВПЛИВ ЗАГАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ НА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

В середині ХХ століття людство увійшло у новий етап розвитку міжнародних відносин. У сучасній юридичній літературі з цього приводу часто наголошується, що одним із аспектів, який характеризує даний етап є бурхливий розвиток норм міжнародного права покликаних захищати права людини, що зумовило зростання значення принципу поваги прав людини і навіть його пріоритету над принципом суверенітету держав. Першим документом з прийняття якого розпочався цей період є Загальна декларація прав людини1.

Проте норми, що регулюють захист прав людини історично поділяють на ті, що діють в мирний час тобто входять до міжнародного права прав людини (МППЛ) та норми, що діють під час війни – міжнародне гуманітарне право (МГП)2. Маючи різну сферу застосування вони однак спрямовані на те, щоб максимально захистити права людини.

Норми і принципи, що стосуються захисту прав людини, розроблялися та приймалися упродовж тривалого часу як у національному, так і в міжнародному праві. Проте історично норми, що регулюють поведінку держав під час війни, виникли раніше - в другій половині XIX ст.3. МГП зародилось у давнину, коли під час постійних війн між державами формувались відповідні закони і звичаї ведення війни. Цілком очевидно, що класики науки міжнародного права, філософи та історики, в своїх дослідженнях значну увагу приділяли питанням війни та миру. Право війни найбільш чітко стало формуватись під впливом християнства і рицарства з їх правилами поведінки та jus armorum4.

На початковому етапі норми гуманітарного права регулювали виключно статус комбатантів, які перестали воювати через хворобу, поранення тощо. Пізніше з’явилися норми, що регулювали воєнні дії з метою обмежити жорстокість війни та забезпечити максимальний захист всіх жертв війни, особливо цивільного населення, зокрема й через регламентацію методів і способів її ведення.

На відміну від міжнародних конвенцій, які регулювали закони та звичаї ведення війни, норми і принципи, що стосуються прав людини в мирний час, почали формуватись на початку ХХ ст. Спочатку вони закріплюються в національних актах і лише згодом у міжнародних5. Вважається, що право прав людини бере початок із теорій епохи Відродження й отримало природне втілення у внутрішньому конституційному та інших галузях права.

У період, що передував створенню ООН, кілька держав уклали перші міжнародні угоди, які регулювали захист прав людини в мирний час. Такі угоди регулювали обмежене коло питань і, як звичайно стосувались боротьби з рабством і работоргівлею6 та захисту національних меншин.

Лише після Другої світової війни право прав людини увійшло до міжнародного публічного права, що стало відповідною реакцією на злочини збройних сил держав, які розпочали війну.

Ще одна відмінність між цими галузями права полягає в тому, що органи системи ООН у своїй діяльності з самого початку вирішили не брати до уваги ідеї, пов’язані з правом війни. Займаючись цією галуззю права, вони б піддали небезпеці авторитет jus contra bellum, проголошеного в Статуті ООН, що могло б поставити під сумнів здатність Організації підтримувати мир7. А тому, в 1949 р. Комісія міжнародного права ООН вилучила МГП (на той час - право війни) зі переліку галузей права, що підлягають кодифікації. З приводу цього було зазначено, що якби з самого початку своєї діяльності Комісія зробила спробу провести дослідження права війни, відповідно громадська думка могла б це розтлумачити як недовіру до ефективності засобів, якими володіє ООН для підтримання миру8. Крім цього, спостерігався певний розподіл функцій між Міжнародним комітетом Червоного Хреста (який традиційно займався розробкою та кодифікацією норм МГП) і ООН. Права людини сприймались як такі, що належать до відання ООН та її органів, а МКЧХ продовжував працювати лише в галузі права війни. Як наслідок, це вплинуло на розмежування між зазначеними вище галузями міжнародного права.

А тому не викликає здивування, що під час підготовки Загальної декларації 1948 р. питання про вплив війни на права людини виникало досить рідко, хоча пропозиції про те, що права людини викладенні в даному документі повинні бути невідчужуваними і діяти як в мирний час і під час війни неодноразово висловлювалися представниками декількох держав9. Небажання розглядати проблему війни пояснюється також загальнофілософським підходом, який тоді переважав в ООН. Він полягав у тому, що Декларація – це документ, застосовний для умов миру, гарантом якого є Організація.

Аналогічно права людини також рідко згадувались у підготовчих матеріалах до Женевських конвенцій 1949 р. Деякі з прав, проголошених у Декларації, були відтворені й конкретизовані в текстах Конвенцій. Це стосується поваги особистості, заборони катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання. Попри це, межі застосування Конвенцій обумовлювались об’єктивним поняттям особи, що перебуває під захистом, статус якої визначається стосовно військових подій (хворий, поранений, військовополонений, цивільна особа).

Цілком природно, що найбільше посилань на права людини в Женевській конвенції IV про захист цивільних осіб10. Однак, відповідно до класичної теорії міжнародного права, ця Конвенція не застосовується у відносинах між державою та її громадянами11. Вона регулює відносини між воюючою державою і цивільними особами сторони противника, які внаслідок окупації території держави, громадянами якої вони є, опинилися під владою сторони противника.

Одним із прикладів використання положень Загальної декларації можна вважати статтю 3 загальну для всіх Женевських конвенцій 1949 року. Дана норма містить мінімальний перелік прав, які особа володіє в будь-якій ситуації. Причому цей мінімальний перелік досить чітко віддзеркалює положення Загальної декларації, а саме забороняє катування, жорстоке нелюдське або таке що принижує честь покарання і поводження, вимагає повагу до особистості, забороняє призначення покарання інакше як на підставі вироку винесеного належним судом створеним в належному порядку при дотриманні всіх гарантій визнаних необхідними цивілізованими націями. Ці положення дали підставу для того, щоб деякі зарубіжні автори висловили точку зору, що перелік прав людини передбачений Женевськими конвенціями та Загальною декларацією значною мірою співпадають12. Таким чином можна стверджувати, що той мінімальний перелік прав який проголошено в Загальній декларації захищається в будь-якій ситуації, в тому числі під час збройних конфліктів.

Значно більший вплив Загальна декларація мала на формування Додаткових протоколів 1977 року. В першу чергу даний факт зумовлений тим, що норми проголошенні Загальною декларацією на момент роботи Дипломатичної конференції по підтвердженню і розвитку МГП 1974-1977 років набули статусу звичаєвих норм.

Та й загалом розробку проектів цих договорів Міжнародним комітетом Червоного Хреста зпровокувала конференція ООН з прав людини проведена в Тегерані 1968 р. з нагоди двадцятої річниці Загальної Декларації.

Наступного року у Стамбулі відбулася ХХІ Міжнародна конференція Червоного Хреста, яка надала процесу розробки нових угод значний поштовх, прийнявши резолюцію ХІІІ „Підтвердження і розвиток законів і звичаїв, що застосовуються під час збройних конфліктів”. У ній, зокрема, підкреслювалась „екстрена необхідність підтвердження і розвитку гуманітарних норм міжнародного права, що застосовується під час збройних конфліктів усіх типів з метою посилення ефективного захисту основних прав особи згідно з Женевськими конвенціями 1949 р.” Це важливе рішення, підготовлене МКЧХ ще перед конференцією, стало поворотним пунктом в історії розвитку гуманітарного права у другій половині ХХ ст.

Упродовж 1971-1972 року МКЧХ провів нараду урядових експертів та експертів національних товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця з метою вивчення їх позицій та ставлення до розроблюваних ним проектів угод.

Ці наради були присвячені низці питань, проте основне завдання зводилось до того, щоб передбачати захист цивільного населення від військових дій невибіркового характеру, заборону деяких видів зброї, надання захисту жертвам конфліктів, внутрішніх заворушень і партизанських війн. В зв’язку з останнім пунктом постають проблеми особливого характеру. Треба визначити, хто наділений законним правом вести військові дії; проти кого або чого ці дії можуть бути спрямовані. Необхідно також було розробити норми, яких би дотримувались воюючі сторони безпосередньо під час воєнних дій. Йдеться про норми, що стосуються надання захисту ворогові, який здався в полон, поводження з парашутистами-десантниками, грабунків і блокади. Нарешті, надзвичайно важливо включити в це право розділ про контроль за його застосуванням, про репресалії і санкції”13.

Після того, як МКЧХ передав Швейцарії проекти угод, було скликано Дипломатичну Конференцію. На даній конференції, чотири сесії якої відбулися з 1974 по 1977 роки було суттєво змінено проекти представлені МКЧХ. Проте, попри різні перешкоди, які виникали на шляху переговорного процесу стосовно Протоколів, до кінця роботи Дипломатичної конференції вже мало хто критикував її результати. Більшість спостерігачів розцінювали ці тексти як позитивні та реалістичні. Результатом даної Дипломатичної конференції стало прийняття двох Додаткових протоколів до Женевських конвенцій 1949 року.

Однак, як зазначалося вище, в процесі розробки цих договорів найважливішим питанням та й метою всієї діяльності було створити ефективну систему захисту прав так званих “жертв війни“, особливо осіб, які не приймали безпосередньої участі у збройному конфлікті. При підготовці проектів даних документів одразу виникло питання про те, які права слід захищати під час збройного конфлікту. І власне при його вирішенні було використано Загальну декларацією прав людини оскільки вона окреслила й визнала невід’ємні права всіх людей. Саме перелік прав передбачених цим документом ліг в основу проектів Додаткових протоколів 1977 року. Особливо чітко це видно на прикладі Додаткового протоколу ІІ 1977 року.

Стаття 4 Додаткового протоколу ІІ 1977 року, що передбачає основні гарантії прав людини під час неміжнародного збройного конфлікту, яка серед іншого до таких прав відносяться заборона посягання на життя, здоров’я, фізичний і психічний стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке поводження, як катування, заподіяння каліцтва, знущання над людською гідністю, зокрема, образливе поводження, згвалтування, примус до проституції або непристойне посягання у будь-якій формі; рабство й работоргівля в усіх їх формах. Крім того, даний Протокол передбачає право на справедливий і неупереджений суд, на вільне відправлення релігійних обрядів, право на належні умови праці та низку інших прав.

Більше того, Загальна декларація суттєво вплинула на формування звичаєвих норм МГП. Згідно з дослідженям14 проведеним МКЧХ протягом 1996 – 2005 років виявилося, що більшість положень Загальної декларації мають аналоги своїх звичаєвих норм в МГП. Серед таких можна назвати право на гуманне поводження (норма 87), недопущення дискримінації (норма 88), заборону вбивств (норма 89), заборону катування і жорстокого поводження (норма 90), заборону рабства (норма 94) і примусової праці (норма 95), незаконне позбавлення волі (норма 99), право на справедливий суд (норма 100), свободу совісті і релігійних переконань (норма 104), повагу сімейного життя (норма 105).

Таким чином, Загальна декларація прав людини не будучи загальнообов’язковим документом сутево вплинула на розвиток міжнародного гуманітарного права. Власне виходячи із її норм було сформовано мінімальний перелік прав, яким користуєтся особа, як в мирний час так і під часзбройних конфліктів.



1 - Док.ООН/PES/217 А.

2 - Повна назва: “міжнародне гуманітарне право, що застосовується під час збройних конфліктів”.

3 - Першим універсальним міжнародним договором що регулював питання ведення війни, була Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни від 22 серпня 1864 року.

4 - Кольб Р. Взаимосвязь международного гуманитарного права и права прав человека. Из истории создания всеобщей декларации прав человека и Женевских конвенций. – Международный журнал Красного Креста. – 1998. – № 22. – С. 494.

5 - Карташкин В. А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. –Москва, 1995. – С. 36-57.

6 - Напр.: Женевська конвенція про заборону рабства 1926 р.

7 - Robertson A.H. Humanitarian Law and Human Rights. – G. Swinarski (йd). Etudes et essays sur le droit international humanitaire et sur les principes de la Croix – Rouge/ Studies and Essays on International Humanitarian Law and Red Cross principles, en l’honneur de/in Honour of J. Pictet. CICR. –Genйve – La Haye, Martinus Nijhoff, 1984. – Р. 794.

8 - Schindler D. Le Comite international de la Croix – Rouge et les droits de l’homme. – RICR, Janvier–fevrier 1979. №715. – Р. 7.

9 - Doc. A/CN.3/SR.152.

10 - Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року.

11 - Suter K. D. An enquiry into the meaning of the phrase “Human Rights in Armed Conflicts” // Rev. de Droit Penal Militaire et de Droite de la Guerre. 1976. XV (3-4).– P. 393.

12 - Gutteridge J. The Geneva Conventions of 1949// British Yearbook of International Law. – 1949. – Vol. 26. – P. 299-301.

13 - Petipierre M. Actualite du Comitйe international de la Croix-Rouge // Revue internationale de la Croix- Rouge. ? 1971.? № 626. ? P. 90.

14 - Henckferts J., Doswald-Beck L. Cuctomary International Humanitarian Law. Volumе I: Rules. ? Cambridge, 2005.