Вітик Ігор,
заступник начальника
Служби нормотворчої роботи
Управління правового забезпечення
Служби безпеки України

Загальна декларація прав людини і питання імплементації
міжнародно-правових стандартів прав людини, що містяться у ній
у національне законодавство України

Роль України у формуванні, функціонуванні й удосконаленні всесвітньої системи забезпечення та захисту прав і свобод людини найбільш виразно проявилась у тому, що наша держава була однією з 56 держав-членів ООН, які наприкінці 1948 року брали участь в обговоренні й прийнятті Загальної декларації прав людини на 3-й сесії Генеральної Асамблеї (хоч, як й інші держави-члени ООН, Україна утрималась при голосуванні щодо цього акта 10 грудня 1948 року). Акт було прийнято у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. Хоча вважається, що саме з цього часу завершилось перетворення матеріальних норм права в галузі прав людини з національних у міжнародні.

Однак, Загальна декларація не передбачала ніякого правового механізму застосування відповідних правових норм до держав, які вперто не хочуть підкорятися її нормам.

Поступово, завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації прав людини в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст, допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти з прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

На сьогоднішній день, прийнято називати усі міжнародні норми в галузі прав та свобод людини міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються усі різноманітні норми в галузі прав і свобод людини.

У міжнародному праві та чинному законодавстві України визначення поняття “стандарт” відсутнє. У міжнародних документах поряд з найбільш поширеним словосполученням “міжнародний стандарт” використовуються й інші: “стандартні правила”, “загальновизнані норми міжнародного права” та інші. Можливо вважати, що міжнародні стандарти – це норми, які ґрунтуються на загальних принципах міжнародного права і регулюють відносини, що складаються у ході їх реалізації у різних сферах правовідносин. Для них характерні такі ознаки, як нормативність, загальне визнання, тривалість дії, забезпечення застосування за особами міжнародного впливу та контролю.

Основними міжнародними документами, що містять міжнародні стандарти, є міжнародні пакти та конвенції. Що стосується декларацій, то вони, як правило, носять характер рекомендацій і є ненормативними міжнародними пактами. Виняток становить Загальна Декларація прав людини 1948р., оскільки обов’язковий характер її положень визнаний більшістю держав, які вважають, що права і свободи, що містяться в Декларації набули значення загальновизнаних норм міжнародного права у формі звичаю.

Однак, навряд чи можна розглядати усі норми Декларації як загальновизнані звичаєві норми. Якщо підходити до цього жорстко юридично, то слід визнати, що для віднесення усіх норм Декларації до числа загальновизнаних звичаєвих норм, немає відповідної практики держав, оскільки міжнародна звичаєва норма її поведінки складається із відповідної практики і визнання її юридично обов’язковою.

Так, нині група націй добивається зміни терміну та змісту “права людини”, закріплених у Загальній декларації. Такі держави, як Китай, Колумбія, Куба, Індонезія, Іран, Лівія, Малайзія, Мексика, Пакистан та ряд інших доказують, що принципи, проголошені у Загальній декларації відображують західні цінності, а не їхні. З точки зору цих держав, вони не можуть дотримуватись одних стандартів із західними державами через соціальні й культурні відмінності.

Вплив на правову систему України Загальної декларації прав людини та систему похідних від нього актів ООН та Ради Європи полягає у тому, що Україна ратифікувала (починаючи ще з радянських часів) низку таких актів і, тим самим, зобов’язалась усунути або не припускати невідповідність ним свого законодавства. До таких актів належать, насамперед, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.).

Україна включила до своєї Конституції 1996 року чимало нормативних приписів, які змістовно чи навіть текстуально відтворюють відповідні положення Загальної декларації прав людини, або ж згаданих пактів та інших актів ООН, які конкретизують і деталізують її.

Це можна спостерігати на прикладі статті 3 вказаної Декларації і статей 27 та 29 Конституції України, де закріплено невід’ємне право людини на життя, повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканність. Це положення відтворює концептуальні засади преамбули Загальної Декларації, чим власне, й зумовлюється відповідність приписів Конституції України міжнародним стандартам прав людини.

Аналізуючи положення Загальної декларації та Конституції України можливо зробити висновок, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Передусім, права і свободи людини – це її певні можливості, необхідні для її існування та розвитку.

Згідно з декларацією кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві. ООН дозволила державам самостійно встановлювати межі здійснення прав людини, визначивши при цьому лише перелік підстав для право обмежувальної державної діяльності.

На сьогодні застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах:

  1. норми міжнародних договорів, які введено в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і підлягають відповідному застосуванню;
  2. у разі колізії норм ратифікаційного договору і норм національного права, норми ратифікаційного договору мають пріоритетне застосування;
  3. забороняється вводити у законодавство України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України. Належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції України.

У цьому аспекті юридична захищеність людини, її прав, є однією з фундаментальних ознак правової держави, яка покликана передусім закріплювати, забезпечувати і захищати природні та невідчужувані права людини.

Об’єктом такої захищеності є права людини, а суб’єктами такої захищеності може виступати лише держава в особі її органів.

Проблеми такої захищеності прав людини можливо поділити на:

  1. проблеми, пов’язані з удосконаленням регламентації прав людини у нормативно-правових актах (національному законодавстві), участі у прийнятті та ратифікації відповідних міжнародних актів, оскільки це є першою і необхідною умовою реального здійснення захищеності прав;
  2. проблеми, пов’язані з інтерпретацією, уніфікацією та конкретизацією юридичних актів щодо прав людини;
  3. проблеми, пов’язані з умовами та стадіями здійснення (реалізації) прав людини;
  4. проблеми, пов’язані з соціальними умовами охорони захисту прав людини.

З метою належного виконання Україною своїх міжнародно-правових зобов’язань у галузі прав людини, а також приведення її законодавства у галузі прав людини у відповідність до міжнародних стандартів, у тому числі й тих, що містяться у Загальній декларації прав людини пропоную на законодавчому рівні розробити та затвердити Національну програму виконання Україною із зазначенням конкретних строків міжнародно-правових зобов’язань, у якій зокрема, слід передбачити необхідність: