Галянтич М.К.,
заступник директора з наукової роботи Інституту приватного права і підприємництва АПрН України,
д.ю.н., доцент

Проблеми забезпечення прав людини на житло в Україні

Метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу шляхом, зокрема, захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод людини, беручи до уваги, що в Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка була підписана у Римі 4 листопада 1950 року погодилися забезпечити своєму населенню громадянські та політичні права і свободи, визначені в Європейській соціальній хартії 3 травня 1996 року.

Європейська соціальна хартія 3 травня 1996 року ставить за мету своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися право кожної людини на житло.

Нормативну базу з житлового права поповнюють укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародно-правові договори. Вони стають невід’ємною частиною її законодавства з житлових питань, доповнюючи останнє обов’язковими нормами, особливо в частині забезпечення захисту права власності, спрямовуючи подальший розвиток на шляху гармонізації законодавства України із законодавством Європейського союзу.

Відповідно до статей 6 і 7 Закону "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. за № 1543-ХІІ Україна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також стала правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Україна як самостійна держава проголосила визнання загальнолюдських цінностей, а тому зобов’язалася дотримуватися загальновизнаних принципів міжнародного права. Стаття 193 Житлового кодексу та ст. 17 Закону "Про міжнародні договори України" визначають пріоритет міжнародних договорів. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, аніж передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

До таких договорів належать передусім договори, що визначають природні права людини, в тому числі право на життя, ім’я, здоров’я, гідність, забезпечення отримання належних умов і засобів існування для себе та сім’ї тощо. Серед таких Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., у ст. 8 якої зазначено, що кожна людина має право на повагу до її особистого та сімейного життя, житла та таємниці листування. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Європейський суд ухвалив, що житлом можна вважати згідно зі ст. 8, об лаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням вимог національного законодавства. Особа також може оскаржувати порушення права на житло, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (МЕНТЕС проти Туреччини, 1997 р.)1. Нарешті суд ухвалив, що до області застосування ст. 8 належать також офісні приміщення (НІМЕЦ проти Німеччини, 1992 р.)2. Право на достатнє житло — це право будь-якої людини. Забезпечення житлом є життєвою необхідністю і одним з головних прав громадян незалежно від рівня економічного розвитку держави. У зв’язку з цим ст. 25 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який включає харчування, одяг, житло.

До міжнародно-правових документів у житловій сфері слід віднести і Міжнародний пакт про громадські та політичні права, про права дитини тощо.

Конвенція про статус біженців (до якої Україна приєдналася згідно із Законом N 2942-III від 10.01.2002 ) визначає, що оскільки житлове питання регулюється законами або розпорядженнями або знаходиться під контролем публічної влади, Договірні Держави надаватимуть біженцям, які законно проживають на їхній території, найсприятливіше правове становище, у будь-якому разі положення не менш сприятливе, ніж те, яким звичайно користуються іноземці за таких самих обставин.

Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, не можна застосовувати закон, який регулює правовідносини у житловій сфері інакше, ніж зазначено у міжнародному договорі.

2. Нині лише невеликий відсоток осіб, які потребують поліпшення житлових умов, мають змогу інвестувати в житлове будівництво. Разом із тим, не має механізму інвестування будівництва нового житла. У розвинутих країнах індекс доступності житла перевищує 90%, тобто практично майже кожна сім’я може придбати помешкання, переважно за рахунок довготривалого кредитування. В Україні аналогічний показник наближається до 10%. Індекс доступності житла показує, яка частина населення спроможна купити житло за існуючими середніми цінами.

Характерною особливістю житлової потреби є не задоволення індивідуальних, а більше сімейної потреби, як найважливішої частини матеріальної основи для задоволення природного прагнення людини до створення сім’ї та вихованню дітей, забезпечення спокійної старості. Відповідно до Європейських та світових стандартів, мова йде не про житло, а про житло для окремої сім’ї. За даними члена-кореспондента НАН України Б. Данилишина3 “у Європі мінімальний показник для розвинутих країн – 25 кв. м. з розрахунку одна кімната на одного члена сім’ї плюс одна кімната загалом на сім’ю. У США на одну людину припадає 65 кв. м., Франції – 40, Фінляндії – 33. В Україні на одну тисячу жителів доводиться 392 квартири, в США – 421, Франція – 440, Великобританія – 404.”.

3. Новий Житловий кодекс вкрай необхідний, бо відносини по користу­ванню житловими приміщеннями (договір оренди, найму жит­ла), права власників житлових будинків, квартир регулюються, значною кількістю нормативних актів, в тому числі підзаконних, що створює складнощі в правовому регулюванні питань, які виникають з різних галузей права. На нашу думку, такий кодифікований акт, як ЖК, потрібен оскільки це дозволить зменшити кількість підзаконних нормативних документів, особливо застарілих, прийнятих ще до 1990 року та дозволить усунути суперечності між Цивільним кодексом 2003 року та Житловим кодексом 1983 року.

Слід звернути увагу на те, що прийняття Житлового кодексу України повинно бути не окремим кроком в системі законодавства. Таке оновлення потребує закріплення в концепції розвитку житлового законодавства. На жаль, з початку приватизації житлового фонду, ця концепція не була розроблена на державному рівні, що і призвело до вищевказаних наслідків. Тому, на цей час, концепція розвитку житлового законодавства повинна вже розвиватися в рамках більш широкої – концепції розвитку законодавства про нерухомість. Необхідність її розробки зокрема обумовлена становленням ринку нерухомості України. В межах цієї концепції необхідно розглядати законопроект „Про ріелторську діяльність”, «Про житлові кооперативи». ЦК потребує прийняття нових нормативних актів і внесення змін у чинні акти з питань житлового законодавства.

Таким чином, житлове законодавство повинно розвиватися як комплексна галузь права, в рамках державної житлової політики.

Під правом на житло, слід розуміти га­рантовану законом можливість практичної реалізації суб’єктивних житлових прав для задоволення власних житлових потреб, що полягають у реальному володінні та користуванні жилими приміщеннями у будинках різних форм власності, при забезпеченні державою режиму недоторканості жилих приміщень.

Виникає необхідність здійснення державного регулювання на монопольних ринках комунальних послуг; удосконалення тарифної політики у сфері житлово-комунальних послуг; удосконалення бюджетної підтримки розвитку житлового фонду та житлово-комунальної інфраструктури; розвитку фінансових механізмів та порядку державної підтримки залучення коштів на реконструкцію будівель, капітальний ремонт та запровадження енергозберігаючих заходів; розвитку житлового фонду комерційного найму житла; створення відкритого конкурентного ринку у сфері житлового будівництва; забезпечення соціального захисту громадян щодо забезпечення їх житлом; адаптація законодавства України до законодавства ЄС та норм СОТ.

В перехідних умовах має бути створена оптимальна система задоволення житлових потреб громадян України не тільки на праві власності, а й користування з гарантованою можливістю кожному користуватися встановленим законодавством мінімумом жилої площі у жилих будинках всіх форм власності; право на поліпшення житлових умов має бути реальним і гарантованим законом правом. Державна політика України у сфері розвитку нормативно-правового забезпечення діяльності житлового господарства має на меті формування сучасної системи правового регулювання взаємовідносин у цій сфері.



1 - Донна Гом'ен. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. — Львів-Кальварія, 2000. - С. 81.

2 - Там само.

3 - Урядовий курєр, від 28 листопада 2003р. №225, стор. 7.